Поразка Ізраїля в Україні: чужий для обох сторін і з розчарованим союзником

Політика Ізраїлю щодо України починалася як серія заплутаних, але зрозумілих помилок, однак згодом переросла в колосальне фіаско через хибне уявлення про роль Росії в Сирії. Про це пише ізраїльський дипломат і політик, колишній генеральный консул Ізраїля в Нью-Йорку Алон Пінкас у колонці для Haaretz.

Потрібні талант, унікальний дипломатичний хист, кмітливість і стратегічне ясновидіння, щоб успішно здійснити те, що зробив Ізраїль за останні вісім місяців: відштовхнути одночасно Україну та Росію, а попутно — що набагато важливіше — розчарувати Сполучені Штати.

Моральне каліцтво, яке виявилося в тому, що ми не підтримали Україну, коли на неї жорстоко напав Володимир Путін. Стратегічна помилка не підтримувати своїх найбільших союзників — Сполучені Штати і НАТО. Дивна, самопризначена та небажана роль «посередника», яку Ізраїль — світовий експерт із посередництва та вирішення конфліктів — взяв на себе. Зухвала постійна відмова допомогти Україні. Поєднання цього не може забезпечити хорошу політику.

Після постійних відмов надати допомогу Україні, незважаючи на прохання США, Росія тепер тисне на Ізраїль з вимогами не робити цього. Незважаючи на зміну характеру війни та попри прохання України, Ізраїль запевняє Москву, що не постачатиме Україні оборонні системи, навіть якщо надходить дедалі більше повідомлень про продаж Іраном Росії безпілотників та ракет.

Це парадокс, в який Ізраїль нерозумно й короткозоро загнав сам себе. Іран значною мірою допомагає Росії, яка використовує іранську зброю для руйнування цивільних цілей та інфраструктури в Україні. Ізраїль відмовляється допомагати Україні, заявляючи про якийсь удаваний нейтралітет а-ля Швейцарія, лише щоб накликати на себе гнів росіян, глибоке обурення українців і розчарування американців. Росія, яка нібито є партнером Ізраїлю у виведенні Ірану з Сирії, тепер у повному альянсі з Іраном, тоді як Ізраїль залишється глухим до запитів з боку України — союзника США та НАТО.

Якщо для вас це не має сенсу, не хвилюйтеся: у вас все добре. Це не має сенсу. Якщо ви запитуєте себе, який стратегічний розрахунок Ізраїлю був основним і якщо вам цікаво, яку користь ця політика може принести інтересам Ізраїлю, будьте певні: жодної.

За кілька тижнів до російського вторгнення ізраїльські «без коментарів», дистанціювання та політику невтручання можна було вибачити. Ізраїль зацікавлений у підтримці хороших відносин з Росією: ізраїльська повітряна діяльність у Сирії потребує згоди Росії, і передбачалося, що або Путін не вторгнеться в Україну, або, якщо вторгнеться, це буде короткий, вирішальний і нищівний успіх.

Це була переважаюча загальноприйнята думка в ізраїльському істеблішменті, приправлена роками надзвичайного захоплення Путіним і хибної віри у військовий потенціал Росії.

Окрім підлещувань до Путіна — «першого неантисемітського царя», як його приязно характеризували — існувало ще одне основне стратегічне припущення, яке впливало на політику Ізраїлю: Сполучені Штати вийшли з гри та залишили Сирію, а потім підписали «погану» ядерну угоду з Іраном. Цей вакуум заповнила могутня Росія, адже розбіжності між Москвою та Тегераном були настільки глибокими, тож вважалось, що у найкоротші терміни Путін витіснить іранців із Сирії та від прямої лінії зіткнення з Ізраїлем на півдні Сирії.

У липні 2015 року, через чотири роки після початку громадянської війни в Сирії, Касем Сулеймані вирушив до Москви, щоб координувати спільне російсько-іранське втручання з метою надання допомоги сирійському президенту Башару Асаду. Сулеймані, потужний і впливовий командир сил Кудс — підрозділу Королівської гвардії, відповідального головним чином за таємні військові операції за межами Ірану — розглядав Сирію як ще одну потенційну точку проведення операцій для Ісламської революції, як Ірак, Ліван, Ємен і Газу. Росія розгорнула повітряні сили в Сирії, а іранці нагодились, щоб допомогти покласти край війні. Росія з радістю погодилася, незважаючи на багаторічну недовіру та розбіжності між двома країнами.