Трансатлантичні «болі росту»: як Олаф Шольц змусив Джо Байдена передати танки для України

В середу, після скоординованої заяви США та Німеччини про надання Україні бойових танків, Джо Байден розхвалював Олафа Шольца з кімнати Рузвельта у Білому домі.

«Німеччина дійсно активізувалася і канцлер був сильним, був сильним голос єдності», —сказав він.

Раніше того ж дня у Берліні Шольц так само захоплено відгукувався про свого американського колегу: мовляв, відносини з Вашингтоном є кращими, ніж були будь коли, а з Байденом наразі «ідеальна гармонія».

Заплановані поставки виготовлених у США танків M1 Abrams і німецьких танків Leopard були зустрінуті з радістю в Києві та з полегшенням у західних столицях — це потенційний новий поворотний момент у трансатлантичній відповіді на вторгнення російського президента Владіміра Путіна.

Однак цей прорив, пише Financial Times, супроводжувався напруженими переговорами, та політичними поворотами як в Берліні, так і у Вашингтоні. Він став перевіркою на міцність американо-німецьких відносин як фундаментальної опори західного альянсу. Ці події також підкреслили, що, попри розмови про взяття на себе лідерської ролі у світі, Європа досі глибоко залежить від Америки як гаранта своєї безпеки.

«Є західна політика, але немає європейської. Всі дивляться в бік Вашингтона», — говорить Ліана Фікс, співробітник Ради з міжнародних відносин у Нью-Йорку.

Для багатьох у Вашингтоні ця суперечка також продемонструвала труднощі, пов’язані зі взаєминами з Німеччиною, нацією, яка досі обтяжена своєю історією та є стриманою щодо проекції жорсткої сили разом з іншими союзниками по НАТО у той час, коли вони стикаються з найбільшою загрозою безпеці Заходу за десятиліття.

«Німеччина є одним із — якщо не найважливішим — європейським союзником США, і нам потрібно підтримувати ці відносини. Але Німеччина все ще є підлітком, коли мова заходить про їхню безпекову та оборонну політику, тому існують певні труднощі зростання», — говорить Рейчел Ріццо, старший науковий співробітник Європейського центру Атлантичної ради.

Напруженість ґрунтувалася на політиці, якої Шольц, тихий, але затятий соціал-демократ, дотримувався з тихою ж наполегливістю. Він наполягав, що не надсилатиме «Леопарди» в Україну, доки США також не надішлють свої танки «Абрамс». Розмова між двома лідерами 17 січня виявила розбіжності та підготувала основу для укладеної цього тижня угоди.

Байден пояснював, що США не поспішають з наданням «Абрамс» Україні через логістичні та технічні труднощі з доставкою цих танків. Шольц заперечив, що в питаннях передачі Києві зброї США та Німеччина завжди діяли узгоджено. Підтекст були очевидний: Німеччина не зрушить з місця в питанні надання танків, доки це саме не зроблять США

Німецькі чиновники заявили, що такий підхід мав прецедент.

«Щоразу, коли ми вирішували відправити Україні нову категорію зброї, ми завжди синхронізували наші оголошення з нашими найближчими союзниками, насамперед із США», – пояснив один з них.

Байден пообіцяв повернутися до цього питання згодом, а пізніше того ж дня він зустрівся з держсекретарем Ентоні Блінкеном і своїм радником з національної безпеки Джейком Салліваном для пошуку рішення.

«Для президента було важливим зберегти єдність і досягти успіху в інтересах України», – сказав представник Білого дому.

Далі, за його словами, відбувся етап переговорів під керівництвом Саллівана: головним чином з Єнсом Плотнером, його німецьким колегою, на яких сторони з’ясували, що потрібно зробити для досягнення згоди.

«Ми шукали, як це зробити, а Салліван працював над тим, щоб європейський внесок був якомога суттєвішим», — додав чиновник.

Публічно протистояння тривало. Під час зустрічі з групою американських законодавців у Давосі 18 січня канцлер Німеччини повторив свою позицію.

«Він абсолютно чітко висловив позицію, назвавши її «розумною для Німеччини», — говорить Сет Моултон, демократ від Массачусетсу, який був присутній на зустрічі.

В основі німецького підходу було переконання, що діючи спільно у питанні танків, західні союзники зменшать ризик російської помсти.

«Це означає, що жодна країна не зіткнеться з критикою Росії особисто — ці агресивні словесні насмішки та погрози, які ми постійно чуємо», — говорить лідер соціал-демократів Ларс Клінгбайл.

Однак у п’ятницю минулого тижня, коли міністр оборони США Ллойд Остін відвідав авіабазу Рамштайн у західній Німеччині, напруга обох сторін через відсутність угоди зростала дедалі більше.

Зустріч у Рамштайні була задумана як демонстрація єдності Заходу, тож союзники мали великі надії на те, що Німеччина використає її, щоб оголосити про відправку «Леопардів». Але прориву не сталося, що викликало хвилю розчарування з боку України, Польщі та країн Балтії та посилило поштовх Вашингтона до компромісу щодо Abrams.

Тим часом законодавці на Капітолійському пагорбі дедалі більше переповнювалися тривогою.

«Моє враження таке, що міністр оборони з’їздив до Рамштайна, і нічого не змінилося, оскільки німці не змінили своєї позиції. Тож він повернувся і, можливо, почув голоси деяких з нас у Конгресі, які казали: «Просто надішліть ці кляті танки»!», — розповідає Моултон.

Ще в понеділок офіційні особи США публічно применшували необхідність відправки Abrams, але це був вирішальний день у переговорах. Салліван і Плотнер говорили тричі, згодом Салліван, Остін і Марк Міллі, голова Об’єднаного комітету начальників штабів, зустрілися з Байденом, щоб отримати остаточні вказівки щодо переговорів. Тим часом Остін представив президенту нову пропозицію, яка «долала деякі виклики» стосовно відправки танків Abrams в Україну. У вівторок Байден схвалив угоду.

Підхід Шольца викликав суперечки навіть у Німеччині. Дехто в його трипартійній коаліції хвилювався щодо шкоди, яку він може завдати американо-німецьким відносинам. Наполягаючи на «Абрамсах», як на умовах розблокування постачання німецьких танків, Шольц «ефективно намагався тиснути на Байдена. Це ніби хвіст, що виляє собакою», сказав один чиновник у Берліні.

Байден у середу відкинув будь-які припущення про те, що на нього тиснув Шольц.

«Змінити думку мене змусила не Німеччина. Ми хотіли переконатись, що ми всі разом», — сказав він.

Угода підтвердила підхід Байдена до Шольца, який часто описують як «стратегічне терпіння» щодо Берліна. США уникають будь-якого публічного тиску чи критики Німеччини через її небажання вживати певних кроків: чи то санкцій, чи військової допомоги.