Зараз пріоритетом України щодо НАТО має бути зброя, а не швидке членство — Atlantic Council

Після того, як глава Кремля Владімір Путін оголосив про анексію чотирьох тимчасово окупованих українських регіонів президент України Володимир Зеленський повідомив, що Київ офіційно подає заявку на прискорений вступ до НАТО. Бажання українського лідера зрозуміле, але сумніви викликає те, наскільки така заява «на часі». Замість цього Зеленський повинен продовжувати тиснути на членів НАТО, щоб вони надали Києву зброю, необхідну для перемоги над вторгненням РФ, а також вимагати твердих зобов’язань допомогти Україні побудувати сучасну армію, здатну стримати майбутні напади Росії. Про це у статті для Atlantic Council пише колишній посол США в Україні Стівен Пайфер.

Протягом 23-27 вересня Росія провела фіктивні референдуми «про приєднання до РФ» у тимчасово окупованих Луганській, Донецькій, Запорізькій і Херсонській областях України. Це фальшиве голосування було незаконним згідно з міжнародним правом. Жоден спостерігач, який заслуговує на довіру, не брав участь у нагляді за процесом «голосування» чи «підрахунку голосів», у той час, як низка повідомлень вказували на випадки, коли людей змушували «голосувати» під дулом пістолета.

На «церемонії» в Кремлі 30 вересня Путін підписав угоди «про включення чотирьох регіонів до складу Росії». Він заявив, що РФ буде «захищати свою землю всіма силами і засобами, які має». Однак Росія навіть не контролює всю територію, про анексію якої заявила. Водночас слова російського лідера не завадили українським військовим продовжити контрнаступ у Херсонській, Донецькій та Луганській областях.

Одразу після підписання Путіним угод Зеленський у відповідь заявив, що його Україна прагне «прискореного вступу» до НАТО. Цей крок знову показав, що попередня пропозиція для Києва прийняти нейтралітет більше не розглядається.

Рідкісний промах Зеленського щодо заявки на прискорений вступ в НАТО можна зрозуміти. Його країна наполегливо воювала з росіянами майже вісім місяців. У той час як українські війська здивували світ, і особливо російський Генштаб, своїми можливостями та стійкістю, Україна заплатила високу ціну у вигляді втрат серед військових і цивільного населення.

Українці вважають, що своєю боротьбою вони заслужили право на членство в Альянсі. Вони бачать, що їхні сили захищають не лише Україну, а й членів НАТО від реваншистського Кремля, який прагне перевернути порядок у Європі після холодної війни та чиї амбіції виходять за межі України.

Однак у дипломатії розумно знати відповідь, перш ніж ставити запитання, особливо перед тим, як робити це публічно. Київ не може бути задоволений відповідями на повідомлення Зеленського про заявку на вступ в НАТО, але ці відповіді не були несподіванкою.

Щоправда, 2 жовтня лідери дев’яти центрально- та східноєвропейських країн-членів НАТО (Чехії, Естонії, Латвії, Литви, Північної Македонії, Чорногорії, Польщі, Румунії та Словаччини) виступили зі спільною заявою, в якій схвалили шлях України до членства в Альянсі. Канада окремо висловила підтримку вступу України в НАТО.

Це лише десять із 30 членів НАТО. Президент Болгарії відмовився приєднатися до заяви дев’яти сусідніх країн через незгоду з формулюванням щодо членства України в НАТО. Інші підійшли обережно. Генеральний секретар Альянсу Єнс Столтенберг обійшов стороною питання членства України, а радник президента США з національної безпеки Джейк Салліван сказав, що процес вступу «слід розглянути в інший час». Багато інших союзників по НАТО відповіли мовчанням.

Згідно з правилами Альянсу, схвалення вступу України вимагатиме консенсусу всіх 30 союзників (32 після того, як усі нинішні члени ратифікують приєднання Фінляндії та Швеції). Реальність така, що Україна наразі не має голосів, необхідних для того, щоб отримати шлях до членства.

Причина зрозуміла. Стаття 5 Договору НАТО зобов’язує союзників розглядати напад на одного як напад на всіх. Якби Україна, проти якої зараз воює РФ, стала членом Альянсу, інші союзники були б зобов’язані виступити на її захист, використовуючи власні збройні сили.

Багато країн НАТО надають зброю та іншу військову підтримку, щоб допомогти Україні захиститися від РФ. Але вони встановили червону лінію, відповідно до якої не будуть пропонувати свої сили для захисту України, і чітко дали зрозуміти, що хочуть уникнути прямого зіткнення між НАТО та Росією.

І в цьому є своя логіка. Поразка Росії проти України не буде екзистенційною для РФ, хоча це, безумовно, не принесе користі «довголіттю» режиму Путіна в Кремлі. Однак, якби військові сили США та НАТО вступили у війну від імені України, це могло б змінити те, як на конфлікт дивляться в Москві, де багато хто вважав би вступ Штатів та Альянсу метою не лише захисту України, а й знищення Росії. Тоді вони могли б сприймати війну як екзистенціальну. Ситуація незабаром могла б стати непередбачуваною та дуже ризикованою.

Замість того, щоб шукати шлях до членства в НАТО, якого Київ зараз не може отримати, Зеленський повинен продовжувати зосереджуватися на отриманні негайної допомоги у вигляді збільшення поставок зброї та військової підтримки. Союзникам по НАТО буде легше погодитися це забезпечити. Лише за кілька місяців військова допомога Україні перейшла від протитанкових ракетних комплексів Javelin та зенітних ракет Stinger до керованих реактивних систем залпового вогню з більшою дальністю та систем протиповітряної оборони ближнього та середнього радіусу дії NASAMS.

Союзники по НАТО можуть і повинні надавати більше зброї. На думку спадають ракети ATACMS із дальністю близько 300 км. Зараз це має бути головним пріоритетом України. Більш того, війна колись закінчиться. Києву слід подумати, що йому знадобиться, аби створити військо, здатне стримати майбутній напад Росії. Дійсно, модернізована українська армія забезпечить найкращу гарантію безпеки для країни.

До українського «списку покупок» можуть увійти такі види озброєнь, як американські бойові танки М-1 та німецькі Leopard, системи ППО та літаки, а також, можливо, американські штурмовики А-10. У той час як вступ України в НАТО вимагатиме консенсусу всіх членів Альянсу, країни приймають рішення щодо надання зброї та іншої військової допомоги Києву на індивідуальній основі. Багато союзників, швидше за все, воліли б взяти на себе зобов’язання озброїти Україну, ніж захищати її.

Після війни Київ може продовжити роботу над питанням набуття повноправного членства в Альянсі. Лідери НАТО на саміті у липні 2022 року підтвердили, що політика відкритих дверей залишається в силі, у тому числі для України. У післявоєнному світі Київ може виявити: обставини змінилися настільки, зробивши можливим те, що зараз виглядає нездійсненним. Але поки що Україні варто зосередитися на тому, що вона може отримати.