В Україні може сформуватися кластер держслужби для «своїх», щоб пересидіти війну – експерт

У зв’язку із введенням воєнного стану в Україні оновили законодавство щодо публічної служби. При цьому оновлення з’явилися не в законах «Про державну службу» та «Про службу в органах місцевого самоврядування», а у законі «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», тобто чиновників і посадових осіб місцевого самоврядування, які несуть службу державі, прирівняли до працівників, які перебувають у трудових відносинах з приватноправовим характером.

• Свавільні звільнення. Закон не враховує, що в під час війни в Україні є різні типи територій: тилові, прифронтові, фронтові, окуповані, деокуповані тощо. Особливості кожного типу території і мають визначати підходи та особливості правового регулювання публічної служби на них. Наприклад, відповідно до частини першої статті 5 закону, під час дії воєнного стану допускається звільнення працівника з ініціативи роботодавця у період його тимчасової непрацездатності, а також у період перебування працівника у відпустці (крім відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами та відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку). Ця норма більш придатна для застосування на фронтових, прифронтових територіях, щоб забезпечити безперебійну роботу органу влади. І одночасно ця ж норма не захищає публічних службовців від зловживання нею «роботодавцями» на тиловій території. Тобто замість того, щоб внести зміни до Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12 травня 2015 року №389-VIII і врегулювати особливості публічної служби диференційовано до різних ситуацій, які виникають під час війни, законодавець створив ризики передусім у питаннях призначення та звільнення публічних службовців. На всій території України фактично надано можливості для свавільних звільнень публічних службовців у період тимчасової непрацездатності та перебування у відпустці, використання умов воєнного стану для зведення рахунків за необ’єктивними критеріями.
• Призначення «своїх». Містить ризики навіть спрощена законом процедура призначення. Її особливості полягають у тому, що з метою оперативного залучення до виконання роботи нових працівників, а також усунення кадрового дефіциту та браку робочої сили (у тому числі внаслідок фактичної відсутності працівників, які евакуювалися в іншу місцевість, перебувають у відпустці, простої, тимчасово втратили працездатність або місцезнаходження яких тимчасово невідоме) роботодавець може укладати з новими працівниками строкові трудові договори у період дії воєнного стану або на період заміщення тимчасово відсутнього працівника (абзац другий частини другої статті 2). Але в складних для держави воєнних умовах, коли зростає безробіття та скорочуються робочі місця, можливі зловживання та суб’єктивні працевлаштування «своїх» на посади публічної служби. Публічна служба з одного з фундаментальних інститутів публічного врядування ризикує перетворитися на місце, де «свої» пересиджуватимуть тяжкі часи в очікуванні настання кращих. Як результат цього — загрозливе послаблення публічного врядування в нашій державі.
• Розбалансування публічної служби. Виникає ризик нівелювання стабільності публічної служби та втрати публічними службовцями гарантій цієї стабільності в тих ситуаціях, коли такої загрози не мало бути. І замість консолідації системи публічної служби в умовах війни отримаємо її розбалансування. І створимо хитку основу для післявоєнного відновлення і без того недостатньо привабливої в очах потенційних майбутніх службовців (через наявність у довоєнний період низки об’єктивних факторів, які не заперечуються ні самими публічними службовцями, ні експертами) публічної служби.
• Ліквідація межі між державними службовцями та працівниками інших, у тому числі й приватної, сфер. При аналізі статті 1 цього закону складається враження, що перші, на кого насправді спрямовано «оптимізацію», — це саме публічні службовці. А вже за ними — працівники підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та інші. Однак між публічними службовцями та працівниками підприємств, установ, організацій є об’єктивна принципова відмінність. Перші перебувають у службових (публічно-правових) відносинах. За загальним правилом, дія норм законодавства про працю поширюється на них лише у частині відносин, не врегульованих спеціальними законами. Їхній обов’язок — служити державі/територіальній громаді. Другі ж перебувають у трудових відносинах, що мають приватноправовий характер (хоча й із суттєвим державним втручанням). Тобто концептуально ризиком є навіть поставлений законом знак рівності між публічними службовцями та працівниками.