Українці-дослідниці, яка працює у США, війна дала чітке розуміння, де її дім

“На роботі після безсонної ночі я зависла між двома реальностями. Напередодні ввечері бомбардували моє рідне місто Харків. Я провела ніч, безкінечно оновлюючи новини; про сон не могло бути й мови…”

Про це пише в журналі Science Дар'я Боглаєнко — хімкиня Тихоокеанської північно-західної національної лабораторії (Річленд, шт. Вашингтон, США).

“Наступного ранку я пішла до лабораторії. Мій менеджер запропонував мені залишитися вдома, але я була сповнена рішучості продовжувати як завжди. Сподівалася, що повернення до роботи відверне мене. З того часу, як я виїхала з України до Сполучених Штатів, щоб навчатися в аспірантурі, робота та навчання стали для мене домом. Але коли дні війни перетворилися на тижні, що перетворилися на місяці, і я стала свідком руйнування мого міста та країни здалеку, я почала переглядати, що насправді означає будинок”, - пише автор.

За словами Дарії, її життя в Харкові було культурно насиченим і надихаючим. Вивчала хімічне машинобудування, промислову екологію, англійську мову. Залишався час і на заняття танцями.

“Мене оточували друзі — з раннього дитинства, університетські, товариші з походів та сплавів на байдарках, зайняті танцями та мої добрі та ерудовані колеги, — пише Дар'я. — Коли мені було 28, я залишила всіх і все, що можна було назвати будинком, щоби пройти додаткове навчання в США.

Я була одна в чужій країні, але моя робота змушувала мене почуватися як удома. Занурення в дослідження наповнювало моє життя змістом і надавало сили.

Після захисту докторської дисертації я вирішила залишитись у Сполучених Штатах, щоб продовжити свою дослідницьку кар'єру. До цього моменту я знала, що моя тривала подорож триватиме далеко від сім'ї та старих друзів, але наукові відкриття надихали і полегшували самотність».

Війна показала мені, що насправді означає дім. Бачачи зруйновані будинки, парки, лікарні, церкви – дорогі мені місця місця – я відчувала нестерпний біль. Я перевіряла новини з Харкова кожні кілька годин і завжди була поряд із телефоном. Читання повідомлень “я гаразд” від рідних, стало необхідною частиною моєї робочої рутини”.

Дар'я наголошує, що тепер почала розуміти, скільки дала їй її батьківщина та намагається повернути те, від чого довелося відмовитись. Повернулася до читання книжок українських письменників, до сплаву на байдарках.

“Крім жахів війни, світ побачив, які хоробрі та сильні українці. Я також українка. Я розумію, що саме культура мого міста та дух моєї країни сформували мене як особистість”, — наголошує автор.

Ще один український дослідник, який працює в США в галузі біоакустики, Ільдар Уразгільдієв розповів, як його старший син, який опинився в Америці ще малюком, дізнавшись про російське вторгнення, негайно почав збиратися в Україну — допомагати своїй батьківщині.

На жаль, наука в Україні, особливо фундаментальна, тривалий час була у загоні. Може, просто тому, що влада не розуміла, що це таке і чому це потрібно фінансувати. Плюс — постійна корупція. Ось і виявилися видатні уми (не всі, на щастя) за кордоном, переважно в США. А будинок все одно залишився в Україні. Назавжди.

І вони готові повернутися, як тільки їхній інтелект стане затребуваним на батьківщині.