Як запобігти війні між Америкою та Китаєм через Тайвань — The Economist

У наші дні Америка та Китай знаходять дуже мало точок дотику. Проте, щодо Тайваню, принаймні в одному відношенні, вони перебувають у повній згоді. Статус-кво навколо самоврядного острова, на який претендує Китай, і чию процвітаючу демократію підтримує Америка, змінюється небезпечним чином, кажуть офіційні особи з обох сторін. Війна не здається неминучою, але мир, який тримається вже понад шість десятиліть, крихкий, пише The Economist.

Однак запитайте сторони, хто винен, і гармонія зруйнується

Це ясно з кризи, спричиненої цього місяця візитом на Тайвань спікера Палати представників США Ненсі Пелосі. Вона була у своєму праві, але її подорож була провокаційною. Це розлютило Комуністичну партію Китаю. Один із попередників Пелосі відвідав острів у 1997 році, але Китай заявив, що американські "саботажники" порушили статус-кво. Після того, як Пелосі відлетіла, Китай випустив ракети у бік острова і провів бойові навчання, оточивши його, ніби репетирував блокаду.

Після попереднього протистояння у 1995–1996 роках Америка, Китай та Тайвань стали стурбовані двозначністю та протиріччями – статусу-кво, якщо хочете, – на якому хитко тримається мир. Китай, зокрема, показав оскал. Якщо світ хоче уникнути війни, йому необхідно встановити новий баланс.

Частково це відображає разючі зміни, що сталися за останні півстоліття. Тайвань перетворився з військової диктатури на процвітаючу ліберальну демократію з населенням 24 млн чоловік, майже всі жителі острова китайці, етнічні ханці. Його громадяни більш ніж удвічі багатші за мешканців материка. Їхній успіх — це неявний закид авторитарному режиму Китаю і очевидна причина, через яку вони чинять опір управлінню з Пекіна. Президент Тайваню Цай Інвень не зробив жодних офіційних кроків до незалежності, але острів віддаляється від материка. Пропозиція Китаю "одна країна, дві системи" виглядала порожньою, оскільки Пекін придушив громадянські свободи в Гонконгу, якому було запропоновано таку ж угоду. Сьогодні дуже небагато тайванців заявляють, що хочуть негайно здобути формальну незалежність, хоча б тому, що це напевно спровокує вторгнення. Але ще менше виступають за якнайшвидше об'єднання.

Америка також змінилася. Після двох втручань, щоб захистити Тайвань у 1950-х роках, Вашингтон почав сумніватися, що його варто захищати, але демократичний успіх острова та його важливість як виробника напівпровідників підвищили ставки. Сьогодні такі союзники, як Японія, розглядають рішучу підтримку Тайваню, як випробування для Америки, як надійної та такої що домінує держави у західній частині Тихого океану. Америка не брала на себе жодних офіційних зобов'язань захищати Тайвань безпосередньо, прийнявши натомість політику "стратегічної невизначеності". Але на тлі зростаючого китайсько-американського суперництва і того, що політики у Вашингтоні щосили намагаються звучати жорстко стосовно Китаю, мало хто сумнівається, що сьогодні Америка приєднається до боротьби за Тайвань. Дійсно, президент Джо Байден неодноразово заявляв про це, хоча щоразу його співробітники "відхрещувалися" від його слів.

Але жодна країна не зробила більше для руйнування статус-кво, ніж Китай. Чи триватиме мир, багато в чому залежить від президента Китаю Сі Цзіньпіна. Він дає достатньо підстав для песимізму. У міру того, як Китай багатів, він плекав потворний, параноїдальний націоналізм, наголошуючи на кожному приниженні, яке він переніс від рук віроломних іноземних держав. Він пов'язав об'єднання з Тайванем із метою "національного омолодження" до 2049 року. Збройні сили Китаю збільшують потенціал для захоплення острова силою; у його військово-морському флоті тепер більше кораблів, ніж у Америки. Деякі генерали у Вашингтоні вважають, що вторгнення може статися наступного десятиліття.

На щастя, хоч дії Китаю в цій кризі були мускулистими, але вивіреними — вони мали показати свій гнів і міць, уникаючи при цьому ескалації. Його сили були розгорнуті, щоб не розпочати війну. Аналогічні сигнали надсилає Америка. Вашингтон відклав плановий випробувальний запуск міжконтинентальної балістичної ракети. А літак Пелосі пішов манівцем на Тайвань, щоб не пролетіти над китайськими базами в Південно-Китайському морі.

Небезпека полягає в тому, що Китай використовує кризу, щоб встановити нові кордони для своїх вторгнень у те, що Тайвань вважає своїм повітряним простором та територіальними водами. Пекін також може спробувати накласти ще суворіші обмеження на відносини острова з рештою світу.

Цього не має статися. Завдання Америки та її союзників — протистояти цим зусиллям, не вплутуючись у бійку. Америка могла б розпочати відновлення норм, що існували до кризи. Наприклад, США слід негайно відновити військову активність навколо Тайваню, включаючи транзит через Тайванську протоку та операції у міжнародних водах, які Китай називає своїми. Вашингтон міг би продовжити розширювати військові навчання з союзниками, більше залучаючи їх до планування у разі непередбачених обставин щодо Тайваню. Японія була роздратована, коли Китай випустив ракети в її бік, і дала зрозуміти, що може втрутитися у війну, що значно ускладнить китайське вторгнення.

Мета полягає в тому, щоб переконати Китай, що таке вторгнення не варте ризику. Має сенс використовувати Закон про політику щодо Тайваню (TPA), який зараз перебуває на розгляді Конгресу, щоб надати Тайваню більше інструкторів та зброї. Але Тайваню потрібна найкраща стратегія, заснована на мобільності, мобільній зброї, яку так добре використовувала Україна, а не на дорогих неповоротких комплексах, яким віддають перевагу її генерали. Острів має стати "дикобразом", який Китаю важко переварити. Як і Україна, Тайвань також має виявити більше готовності захищати себе. Його збройні сили давно страждають від корупції, марнотратства та скандалів.